Чортів дощ, здавалося, не закінчиться ніколи.

Сіра водяна маса нудно ляпотіла по ще сіріших калюжах, по розмоклих тротуарах та не менш сірих обличчях сердитих перехожих. І такий само сірий настрій насувався на мене.

Не по весняному непривітний вечір вже навис над містом. Авто завчас запалювали підсліпуваті фари та снували туди-сюди, насичуючи чималу ділянку дороги біля метро різкими криками гудків та скрипом гальм. Усе нові хвилі води і грязюки летіли з-під коліс на і без того злих пішоходів.

На зупинці зібралося вже, мабуть, сотні півтори бажаючих їхати. А тролейбуса все не було.

Маршрутки одна за одною пролітали повз нас, забиті до верху ( здається, у дощ населення також збільшується!) і навіть не думали зупинятися. Людей зібралося стільки, що задні ряди потроху підштовхували крайніх просто на проїжджу частину.

А наш рідний 46, ( рогата худобина, щоб його!..) все не з’являвся з-за рогу. Причиною, скоріш за все, була якась аварія, але від цього здогаду легше не ставало.

Благенький навіс на зупинці, де я заховався (моя парасоля у цей час мирно спала вдома, забута мною в коридорі) майже не ховав від води, що постійно лилася із неба.

Така погода більше подобає осені. Ну, справді, що це за весна така, що досі тепла немає?

Була б у мене в кишені хоча б п’ятірка – я б ризикнув ловити попутку; але, як навмисне, саме сьогодні я нарешті зважився і купив таки для Олі те красиве золоте сердечко на ланцюжкові, на що і спустив усе, що в мене лишалося.

Згадка про Олю змусила мене посміхнутися.

Не кожному щастить знайти таку дівчину…

Ні, вона не була красунею – ні фігура, ні обличчя її не підходило під стандарти краси; але поглянувши в блакить її очей, важко було назвати її негарною.

Ми познайомились випадково – наші матері працювали в одній конторі; чесно кажучи, я не відразу звернув увагу на сором’язливу тиху дівчину. Али чим довше ми були знайомі, тим більше я підпадав під її чари. Щось таке було в ній…Ну, знаєте, як часом хочеться схопити на руки маленьке пухнасте кошеня, і притиснути його, щоби воно помуркало тобі біля серця? От якесь подібне бажання виникало в мене, коли я дивився на Олю. Схопити і стиснути міцно-міцно… Правда, нічого подібного я досі собі не дозволяв, хоча ми і були знайомі більш, ніж півроку. Ми зустрічалися – тобто разом ходили в кіно, на якісь виставки чи просто гуляли по парку, але далі невинних поцілунків у щічку справа не заходила.

Якщо подумати, то винуватий у цьому був я сам; просто… Просто з такими дівчатами не граються; а серйозних стосунків я трохи боявся. Але, слухаючи розповіді друзів та і просто озираючись навкруги, я все більше переконувався в тому, що всі порівняння на користь моєї Олі. Так, вона не красуня, але краса минає швидко, а характер лишається… Та і просто звик я до неї. Я вже не уявляв собі жодного вечора без зустрічі або хоча б розмови по телефону.

Моя мама тихо світилася з радості, коли мова заходила про Олю ( мабуть, для себе вона вирішила, що кращої невістки годі й шукати), і не упускала випадку, щоб завести про неї мову.

Та нарешті я і сам зважився. І це сердечко, що причаїлося в червоній, у вигляді троянди, акуратній коробочці, символізувало моє почуття до неї. Не відкладаючи справу на довгий час, сьогодні я збирався їй освідчитися. А далі… Якщо чесно, я не сумнівався, що вона відповість взаємністю; я не міг не помічати її ставлення до себе. Особливо коли час від часу ловив її швидкий погляд, який вона відразу ж поспішала відвести… Так, це було воно – те, чого шукають і прагнуть усе життя. І мені просто пощастило…

Чийсь гострий лікоть з такою силою стукнув мене під лопатку, що я просто вилетів з-під навісу, а холодні потоки дощу миттю вигнали усі мої теплі думки.

Я озирнувся: людей усе прибувало, а жоден тролейбус так і не з’явився.

Ну і чого я тут чекаю? Все одно я не «впишуся» в черево рогатого чудовиська, навіть якби воно раптом з’явилося. Та і не один тролейбус доведеться пропустити, аж поки стане змога якось протовпитися до дверей.

Холодна вода спонукала до дії. Ну, зрештою, не ночувати ж тут? Можливо, Оля вже чекає на мій дзвінок.

-              Якщо тролейбуси в дощ не ходять, тоді треба йти пішки, - сказав я сам собі і рішуче попрямував геть від зупинки.

Якщо пройти трохи вниз, до першого перехрестя, там повинен ходити якийсь автобус у бік мого дому. Чому я раніше про це не подумав?

Брудна вода чавкала під ногами, в деяких місцях (ну коли вже полатають цей тротуар?) сягала кісточок і потрапляла досередини в черевики. За п’ять хвилин мене вже можна було б викручувати.

До перехрестя з пішохідним переходом і автобусною зупинкою лишалося кілька кроків, коли прямо навпроти мене, всупереч усім правилам дорожнього руху, зупинився… тролейбус! Холодна хвиля з-під коліс докотилася о моїх ніг.

Я озирнувся. Більше нікого, задля кого він би міг зупинитися, тут не було. Та і не зупиняються тролейбуси де їм заманеться!

Але  ж ось він, стоїть з розкритими дверима і чекає… Трохи здивований, я застрибнув досередини.

Ще більшим стало моє здивування, коли я побачив що пасажирів в нім тільки п’ятеро - шестеро.

Все ще озираючись, я сів біля вікна. Думка, що це міг бути не мій тролейбус, навіть не з’явилася  - він тут тільки один бігає, інших маршрутів немає. Та, зрештою, яка мені різниця, чому я їду у напівпорожньому тролейбусі, в той час як на зупинці лишилося сотні дві людей? Нехай заздрять. Скоріш за все, рогатий їхав у депо (а де, до речі, у них тут депо?) і водій просто пожалів дощенту  мокрого молодого чоловіка. Чудеса все-таки трапляються…

               Я відкинувся на спинку і закрив очі. Моя зупинка – кінцева, тож я її ніяк не проїду. А їхати, при такій погоді, хвилин 20, не менше.

Хороший настрій потроху почав повертатися.

Я схилився на сидіння, закрив очі, і думки знову завертілися по колу.

Все-таки який же я дурень! Скільки часу морочив голову дівчині, замість відразу «піти в атаку» і завоювати її! Вона повинна бути моєю, щоб уже дійсно нікуди не поділася… Думка про близькість прокотилася гарячою хвилею вниз, а підступна фантазія вже почала малювати картинки…І ще одне гріло моє самолюбство – я навіть не сумнівався у тому, що Оля –досі дівчина. А в наш час знайти таку – рівноцінно що знайти скарб…

Я відкрив очі і крадькома озирнувся. Ні, ніхто на мене не дивиться.

Дрімота поволі скувала повіки. І м’які лапки сну огорнули мене, мов руки коханої…

               Коли я відкрив очі, надворі вже було темно. В салоні також. Що за …?! Котра година?

Я навпомацки дістав мобільника з кишені. Клята штуковина і не думала вмикатися. Розрядився, мабуть.

Тролейбус все так же мірно погойдувався, рухаючись, хоча тепер за вікном була суцільна темінь – ні ліхтаря, ні вівсики. Нічого! І тиша. От що вражало найбільше – відсутність всякого шуму, окрім мирного торохтіння двигуна.

Щось дряпнуло по шибці; я ледве стримав себе, щоб не скочити з місця. Крізь скло смутно можна було розібрати  коливання гілок. Дерева? Звідки тут дерева? І взагалі – тут – це де?

Увесь мій сон відразу злетів.

-              Вибачте…

Немолода жінка (принаймні, так я сприйняв її у майже суцільній темряві салону) повернулася у мій бік.

-              Вибачте, а котра година? (Це найрозумніше питання, що спало мені на думку. Тому що запитати – а який це тролейбус? після того, як проїхав у ньому принаймні  півгодини…)

-              Пів на дванадцяту. Не хвилюйтеся, не спізнитесь.

 Мені здалося, що вона посміхнулася.

-              Ви, мабуть, вперше?

Мені нічого не лишалося, як пробурмотіти «так» і влипнути у своє сидіння.

Я чекав чого завгодно, але… Через власну необачність опинитися десь за містом, майже опівночі… Але сів сюди я приблизно десь о сьомій з половиною… Як я міг проспати чотири години? І, взагалі, що це за маршрут такий, щоб їхати аж стільки? Ну, я чув, що в Криму є тролейбус, який ходить між містами, але ж я не в Криму! І що найгірше – вдома вже, без сумніву, давно хвилюються, а я не можу навіть зателефонувати!

Тролейбус трусонуло. Крик якогось птаха пролунав, здається, зовсім поруч. Аж мороз по шкірі.

І чому водій не ввімкне хоча б світло в салоні?

Я глибоко зітхнув і вирішив заспокоїтися. Зрештою, це моя провина. Проспав усе, що можна… Проте, ми кудись же таки маємо доїхати! А там головне – знайти телефон, брякнути матері, щоб не божеволіла там від власних вигадок, і тоді вже до ранку якось перебитися, тому що назад це чудо техніки о такій порі навряд чи поїде. Так що доведеться сприймати події такими, як вони є.

Я справді трохи заспокоївся. А, зрештою, це навіть цікаво – їхати отак, уночі, невідомо куди… Ну коли у моєму житті востаннє була справжня пригода? Звідколи закінчив школу, все було якось… врівноважено, чи що. Як річка з маленькими хвилями – хитає, але не боїшся, що твій човен переверне. Мирно так хитає… Як оцей тролейбус.

І лише одна тривожна думка підступно вертілася в голові, але я намагався на неї не зважати: щось не схоже, що ми їдемо по широкій дорозі. А як з тролейбусними проводами? Але я справді не хотів про це думати. Врешті, усьому рано чи пізно знаходиться розумне пояснення.

Тут, наче у відповідь на мої думки, тролейбус зупинився і світло нарешті ввімкнулося.  Мої супутники рушили до дверей, і тільки тепер я з подивом зміг побачити, що усі вони – чотири літніх жінки, один старий і один юнак приблизно мого віку – одягнуті, як на свято. Обидва чоловіки в акуратних костюмах, в руках жінок – кумедні маленькі сумочки…

А коли я слідом за всіма вийшов назовні, то ледве не сів відразу, на місці: переді мною стояв розкішний особняк, ворота якого горіли кольоровими та золотими гірляндами.

Усі недавні пасажири неспішно проходили у ворота, по обидва боки яких стояли манекени в латах середньовічних лицарів.

Мені нічого не лишалося, як і собі йти туди ж само; та інших варіантів і не було  - повсебіч висилися крони сосен.

Я змусив себе не озиратися на тролейбус. Мабуть, я просто не хотів бачити, чи є тут провід…

Скоріш за все, це якийсь із нових ресторанів, які ростуть зараз у приміській зоні, як гриби після дощику.

До речі, дощ припинився. Сирістю і свіжістю дихнув в обличчя легенький вітер.

Ну, принаймні, тут має бути телефон.

На подвір’ї, між невеличких фонтанчиків, що шелестіли різнобарвними струменями (гарно як зроблено підсвітлювання!) прогулювалися розкішно вбрані люди. Мені аж якось незручно стало в своїх старих джинсах і потертій куртці; проте у пошуках телефону я мусів зайти досередини.

Два охоронці біля дверей ніяк не відреагували на мене; але коли я опинився у величезному холі, то телефон на якийсь час вилетів з моїх думок. Це ж треба таке побудувати!

Приміщення, які я, забувши про все, відкривши рота, перетинав одне за одним, нічим не поступалися палацу. Точніше, це і був палац, чиєюсь буйною фантазією доведений до ідеалу; граніт і мармур, кришталь і позолота… Скільки ж грошей пішло на усе це! Але найцікавішим було те, що коштовна оздоба предивним чином зливалася з оздобою живою: зелений плющ, каскади квітучих гілок якихось екзотичних рослин, розкішні клумби у найнесподіваніших місцях – і справжні дерева, які росли, здається, прямо з підлоги. Скільки ж майстрів мали працювати тут, щоб так продумати кожну деталь!

Нічого подібного за усе своє життя  я не бачив. Вся ця обстановка настільки віяла якоюсь казкою, що я вирішив – побачити усе це було варто навіть такої дивної поїздки…

Коли мої очі нарешті втомились дивуватися, я помітив і інших людей, які невеликими групками йшли чи стояли то там, то там. Складалося враження, що вони чогось чекали.

Не полишаючи надію знайти телефон, я переходив із зали в залу, поки зовсім перестав орієнтуватися. Але фортуна раптом посміхнулася мені: біля одного дерева, спиною до мене, стояла дівчина у строгому сірому костюмі і говорила з кимсь по мобільному.

Дочекавшись кінця розмови, я наблизився до неї.

-              Прошу мене пробачити, чи не могли б Ви…

Усі слова застрягли мені в горлі, коли вона повернулася до мене. Кілька хвилин я мовчки стояв, мов ідол, відкривши рота. Це була моя Оля! Але яка! Чорне блискуче волосся вкривало плечі, струнка фігура – мов вирізьблена, сніжно-біла шкіра і чорні дуги брів. А очі... Ніколи раніше я не бачив таких очей. В них потопаєш відразу й безповоротно, мов пірнаєш у бездонний колодязь, і на дно тебе кличуть блукаючі нічні вогні...

Мабуть, я мав смішний вигляд, коли дивився на неї; дівчина усміхнулась і простягнула мені телефон.

-              Вам, мабуть, потрібно це?

-              Ви… Вибачте, - нарешті оговтався я. Тільки після того, як вона звернулася до мене, я зрозумів, що помилився. Це не могла бути Оля. Між ними двома було тільки ж спільного, як між скромною ромашкою і шикарною трояндою. І голос її теж не був мені знайомим.

-              Просто Ви нагадали мені … одну мою знайому.

Дівчина нічого не відповіла. На вузькій долоні лежав телефон.

- Дякую. Я тільки на хвилиночку…

У слухавці лунали нестерпно довгі гудки, поки нарешті мамин голос несміливо вимовив: «Алло?»

- Мамо, це я. Тільки не хвилюйся, зі мною все добре. Я просто не міг раніше зателефонувати… Я зараз… в гостях. Я потім усе тобі розповім. На добраніч. Я буду вранці, не чекайте. Пока, мам.

Я повернув дівчині телефон і автоматично кинувся обмацувати кишені у пошуках хоч якоїсь купюри. Вона зупинила мене жестом.

- Мені не потрібні  гроші.

- Але як я можу Вам віддячити?

Насправді я ляпнув це просто так; мені лише хотілося ще трохи побути поруч неї.

-              Ти хочеш мені віддячити? – у словах її бринів сміх.

Наші очі зустрілися. Якийсь струм пробіг мені по спині, ніби жар і холод водночас. Ніхто ще не дивився на мене так: здається, вона читала зараз мене, мов розгорнуту книгу.

-              Якщо так, то повертайся сюди, коли всі підуть до банкетної зали. Я буду чекати.

Не встиг я щось сказати у відповідь, як вона вже йшла геть, дзвінко стукаючи підборами по гладенькому каменю.

              «Оце так пригода!» – подумав я тоді. Але відступати не хотілося. Це все нагадувало якийсь химерний кінофільм, і я вирішив прийняти правила гри.

Раптом звідкись долинули звуки музики: грала скрипка і ще якийсь інструмент, назви якого я не знав.

Як і всі інші, я пішов на звуки музики.

По чотирьох кутках залу, де зібралося, здається, близько півсотні людей, шелестіли струменями все ті ж невисокі фонтани. Я вже не соромився свого вигляду, так як ніхто не звертав на мене ні найменшої уваги. Мені вже просто було цікаво, що буде відбуватися далі.

Приглушений гомін прокотився хвилею; на середину зали вийшла жінка у чорній сукні з темно-червоними відблисками. Незвичний якийсь колір – ніби вогонь пробивається крізь попіл… Де я міг бачити щось подібне? 

Усі присутні, мов по команді, стали підходити до неї. Скоріш за все, то була господиня, заради якої всі тут і зібралися. Не втрачаючи цікавості, я і собі проштовхався ближче.

Що ж усе-таки мені нагадує цей колір?

Згадав! Саме такого кольору чорні троянди…

       Я підняв очі.

Це було вже котре за цей вечір потрясіння: там, в центрі, стояла моя нова знайома. Білі плечі ніби аж світилися в ореолі її волосся… А я стояв перед нею, як першокласник, знову не знаючи, що робити далі.

Вона поглянула на мене. Чи то я вже втрачаю розум, чи справді вона дивиться тільки на мене і посміхається мені?...

Через якусь мить мою пошарпану особу вже відтіснили в сторону; а ще за кілька хвилин Вона, здається, знову зникла.

Я не помилився.

- Пані не зостанеться, вибачте. У неї багато справ. Проходьте всі до банкетної зали, будь ласка, - пролунало звідкись збоку.

Упівголоса перемовляючись, гості рушили до дверей навпроти.

Почуваючи себе змовником і відчуваючи від цього чомусь шалену радість, я непомітно вислизнув в інші двері.

Тільки б не заблудитися в цих коштовних лабіринтах!

Серце шалено калатало, я вже не міг думати ні про що інше. Чи справді Вона чекає на мене? Тільки б це було правдою! Ще ніколи, жодна жінка не змушувала мене відчувати такої пристрасті...

О Господи, тільки б вона була там!

Шовкова сукня зашелестіла по підлозі.

Лукава усмішка на трохи тонких губах.

-              То ти прийшов?

-              Як я міг не прийти?...

Вона поцілувала мене першою. Її цілунок обпік, як обпікає справжнє полум’я; я скрикнув, але не зміг ні здивуватися, ні злякатись. Я  просто прийняв цей біль, як належне. Це було так – і все. Біль і насолода, яку ні з чим не порівняєш…

Мов у забутті, тремтячими руками я дістав з кишені куртки заповітну коробочку.

Золоте сердечко гойднулося на ланцюжкові.

Вона перехопила мою руку.

-              Не поспішай…

-              Чому?

-              Ти не боїшся віддати мені своє серце?

-              Це всього лише дрібниця…

-              Мені не потрібні дрібниці. Я хочу тебе всього… Або нічого.

Її очі світилися, мов дві безодні, і я вже не міг відвести погляду.

-              Тоді бери мене всього…

Я не пам’ятаю, як ми опинилися в постелі… Що я говорив їй… Мої руки пестили її тіло, звільняючи його від одягу … Її долоні обпікали мене, я кричав від болю і насолоди, я провалювався у безкінечність блаженства і злітав до вершин муки, що розривала мене на частини. Мовби сама душа рвалася геть із тіла, а реальності більше не було…

В якийсь момент я зрозумів, що помираю, але це було таким щастям – померти в її обіймах…

Потім була якась довга чорна пустка і повна відсутність думок.

Десь ніби дуже здалеку я не почув – швидше відчув Її голос.

-              Дякую, любий…

Чорна хвиля порожнечі знову накрила мене…

               Коли я відкрив очі, першим, що я побачив, було обличчя моєї матері. Заплакане, мовби аж постаріле обличчя.

Очі засвітилися радістю.

-              Мамо? Де я?

Я спробував було підвестися, але голова закрутилася так, що я відразу ж упав на подушки.

- Не підводься! Тобі не можна.

- Але… Що зі мною трапилося?

- А ти нічого не пам’ятаєш?

Я похитав головою.

- Не все.

Насправді я пам’ятав, пам’ятав усе, окрім того, як і коли потрапив додому. Усі мої спогади уривалися на шовковому простирадлі, що нестерпно пахло квітами..

- Синку…

Мати витерла сльози з обличчя.

- Ми чекали тебе цілий вечір, і ніч, аж до ранку. Місця собі не знаходили. А потім зателефонував якийсь чоловік – з твого телефону. Сказав, що знайшов тебе в лісі, непритомного. Добре, що у тебе був записаний домашній номер.

Ми з батьком забрали тебе… Але ніяк не могли до тями привести. Вже й лікаря викликали.

-              І що ж лікар? – запитав я просто, аби запитати.

-              Сказав, що у тебе повна втрата сил… Навіть серце ледве билося. Опік на грудях, і синці по всьому тілу… Але то не страшно, то все мине…

-              Але ж я телефонував тобі, вночі, - перервав я її схлипування. – Щоб сказати, що зі мною все добре.

-              То, мабуть, тобі примарилося. Ми так чекали дзвінка, але ніхто не дзвонив…

-              А де… Де мене знайшли?

-              У лісі.

-              А тролейбуса там не було?

-              Який тролейбус, то аж під …

Мама назвала місцевість, яка ні про що мені не говорила, крім одного – це не могло бути десь за містом. І тролейбуси туди навряд чи ходять…

З задуми мене вивів голос Олі. Вона, виявляється, теж була тут.

- Так що ти пам’ятаєш? Тебе викрали?

Я видушив на обличчя криву усмішку.

- Та кому я потрібен, щоб мене викрадали? Я їхав  собі додому, сів у тролейбус і, здається, заснув. Прокинувся вже в депо. Зателефонував додому, а далі… Далі нічого не пам’ятаю…

-    Вибачте, але я хочу спати.

-              Спи, спи, синку! – заклопоталася мама.

  – Пішли, Оленько, хай відпочиває. Слава Богу, що все минулося…

Я чув їхні збуджені голоси за дверима, але до слів не дослухався. Вони вигадували вірогідні версії щодо того, що зі мною насправді сталося.

Я ж не хотів більше нічого вигадувати. А правда була надто дикою, щоб про це розповідати.

Я відчував тільки втому.

А ще – я чомусь ніяк не міг згадати, якого кольору у неї очі.

Я пам’ятав її всю, кожну рисочку її прекрасного тіла, а от колір очей – ні. Я згадував їх то чорними, то пронизливо-блакитними, то зелено-сірими, то карими, а то навіть якогось нереального золотого відтінку… 

І чомусь такою приємною була думка про невеличке сердечко, яке лишилося у неї на грудях…

З тих пір я полюбив дощ і чорні троянди.